Якщо зрадила подруга і обдурив улюблений
У кожного з нас в житті бували моменти (а може, ще й будуть – на те воно й життя!), Коли світ валиться на очах, болить все і скрізь і в прямому сенсі слова не хочеться жити. "Ніхто не знає, де знаходиться душа, але кожен знає, як вона болить". На жаль, не винайдено ще ліки, мікстури, таблетки від душевних мук і розладів. Щоб ррррраз – і готово: сльози висохли, погане зникло, минуле забуто в цю ж секунду (а особливо негативний минуле). Але немає.
І тут згадується ще одне мудре вислів, що "порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих". До слова, це висловлювання мене спочатку страшенно дратувало. Мовляв, ось тобі проблема, а ти вже, будь люб’язна, виріши її сама. На тобі навздогін зрада кращої подруги (ворогові не побажаю), байдужість рідні, проблеми зі здоров’ям, обман коханої людини. А ми вже подивимося, як ти зламаєшся, як будеш битися головою об бетонну (і не тільки) стіну, як ти впадеш перед обличчям принизили тебе.
Каюсь. Так, билася. Так, намагалася падати – і духом, і тілом. Заламувала руки до хрускоту кісток, мучилася від страшного болю, ненавиділа весь білий світ, свій зріст, вага, посмішку (яку так любив колись люблячий і коханий), роботу, запах троянд. Я пила відрами кави, лежала пластом на ліжку і на підлозі. Ридала в три (тридцять три) струмка. Вихід був один -кануть в Лету з усіма наслідками, що випливають.
Але я не я тоді була б. Раптом в черговий з тяжких вечорів чітко згадала, що я – сильна жінка з красивими очима, заразливим сміхом і надзвичайним почуттям гумору. Я зрозуміла, що весь час жила для кого-то і була залежна від усіх. Але не від себе. А що треба мені?
Я витерла сльози. Ну, ніхто не стане стверджувати, що зганяти в салон краси – це погано. Я вийшла звідти свіжої, наманікюреними і Розфуфирена. По дорозі забігла в торговий центр, де без дещиці жалю спустила майже всю премію на новий костюм-туфлі-сумку-туш-помаду-лосини-плаття. Плюс до самооцінки, панове. Я зайшла в дорогий ресторан. Дорогий! Замовила кремовий десерт і запаморочливий кави. Пару плюсів до карми. І вуаля! Проблема з ріднею була вирішена. Я забула про слова "Куди ти котишся зі своїми поглядами на життя, божевільна!".
Але це дрібниці. А насправді – я не стала боротися з проблемами. Я прийняла їх. Я не стала питати: за що? Це б наблизило мене до кінця остаточно. Самобичування нікого ще не приводило до веселого старту. Я прийняла себе. З усіма недоліками (а їх у мене виявилося не так вже й багато) і достоїнствами само собою. З усіма тарганами. Я щиро, від чистого серця прийняла всі в собі: любов до самотності, надзвичайних вчинків, лінощів, обожнювання кави. Я стала любити себе самовіддано.
Не потрібно готуватися любити себе, оббиваючи пороги спортивних залів, масажних салонів і новомодних екстрасенсів. Моя любов почалася в голові. Від знову народилася легкості я відчула те почуття, яке багато хто називає екстазом. Ні, я не носилася, як шалена дурочка, по місту з повітряними кулями і не лізла до всіх цілуватися. Я пробачила всіх тих, хто заподіяв мені біль.
Забути не виходить. Пам’ять живе окремо від нас. А ось пробачити виявилося легше, чим купити хліба. І не заради них. Заради себе. Тому що черствіти душею – це якось не по-жіночому. І знову світ став вічним травнем з приємними людьми і чарівними чоловіками, смачно пахнуть тістечками і оптимізмом. Чого і всім бажаю!